Recent reviews by AmazinG

Той випадок, коли гра змушує “ганяти лисого”, і яка здатна вилікувати від ігрової імпотенції. Особисто в мене так і було. Іноді, після закінчення якоїсь крутої іграшки, настає момент чи то рефлексії, чи то повної апатії, коли взагалі не хочеться грати в щось нове. Це може тривати як кілька днів, так і тижнів. Але дякую хлопцям та дівчатам із Santa Monica Studio, що винайшли ліки від цього важкого недугу.

God of War: Ragnarok - продовження епічної саги про Кратоса та його boy сина Атрея, які знову знаходяться в центрі уваги і мають врятувати 9 світів. Ну або, в крайньому випадку, не врятувати. Фімбулвінтер вже в самому розпалі. Події приквелу запустили ланцюжок подій, які ось-ось призведуть до кінця світу. Так, цього разу сценарій досить сильно розширився як подіями, так і дійовими особами. Сюжет став набагато масштабнішим, хоча частенько грішить побутовими сімейними драмами і проблемними стосунками між батьком та сином-підлітком. Ну а як Ви хотіли, з одного боку тиран і вбивця богів на пенсії, з іншого боку - юний, терплячий котел пригніченої люті та ще й гормони б’ють з усієї сили. Але батьків не вибирають, Salud mi familia. Видно, що цього разу сценаристи присвятили більше часу роботі і спробували створити якісь цікаві плот твісти, але, буду чесним, вийшло на трійку. Більшість подій можна з легкістю передбачити, хоча це зовсім не заперечує той факт, що загальна картина виглядає смачно, хоча і має дірки в сюжеті.

Але не Кратосом єдиним. Розробники пішли далі і створили окрему сюжетну лінію, де потрібно грати за Атрея. Геймплейно стиль проходження відрізняється, адже основною зброєю стає лук і стріли. Разом із Атреєм відкривається нова сюжетна гілка зі своїми поворотами, відкриттями і драмою. Та і в плані другорядних персонажів було проведено колосальну роботу. В грі присутня велика кількість відомих богів, які Ви чули і бачили раніше, але зображені вони інакше. Найбільше хочу відмітити Тора. З перших секунд появи цього дядька, гра запала зовсім іншими фарбами. Ось так мають виглядати Скандинавські боги, а не те, до чого нас привчили Марвел.

В перервах між діалогами та битвами, гравцю, як і раніше, пропонується розгадувати всілякі головоломки різного типу і складності. Їх тут дуже багато і, особисто мене, такий підхід взагалі не задушив. Ба більше, вони мені принесли колосальне задоволення. Той рідкісний випадок, коли на платину зовсім не треба потіти, а просто бути уважним і трішки бектрекінгу. В грі навіть є додатковий величезний регіон, який зовсім не задіяний в основному сюжеті. Усі пропущені завдання чи колекційки відслідковуються в журналі і до них можна повернутися потім, деякі відкриваються лише після закінчення сюжетної частини. Одне маленьке зауваження щодо берсерків (аналог валькірій з минулої частини). Якось вони не дуже вписалися в лор та і на полі бою виглядали, м’яко кажучи, не впевнено. Та і мувсети в них аж дуже клішові. Раніше було краще в цьому плані. Але не треба засмучуватися. В пост геймі є одна шикарна панянка з крилами, яка точно варта всього проходження.

От за що я і люблю GoW, то це саме за геймплей. Перша частина для мене завжди була еталоном бойових механік. З одного боку нічого унікального чи складного немає, з іншого боку - не треба робити комбо з мільйону кнопок, крім перекату завжди при собі є щит, відсутній стрибок і саме головне - можна відміняти анімацію атаки. В новій частині боївка стала ще більш різноманітною: додали деякі удари, які раніше були рунами; для фанатів DmC є можливість робити більш складні комбінації; перки можна покращувати після їх вивчення. Але не одними комбо стало краще. Додали нового компаньйона з новим деревом навичок. Додали нову зброю, яка має сюжетне підґрунтя і додає повноцінний дальній бій. Кілька нових щитів з абілками. Обладунків стало більше і вони більш збалансовані. Наприклад тепер можна створити повноцінний білд для гри на кулаках. В цілому різноманітність та якість створення білдів сильно виросла і за рахунок додавання різних реліквій, покращень і рейдж-формі, яких тепер є декілька. Якщо раніше противник був більший на один левел - good game, well played, кізяков стаканчик навалив пацанчик. Тепер же, при правильному білді, можна станлочити пачку мобів на 2 левела більших і давати їм смачного тягла.

А ось DLC сильно нахвалювати не буду. Після нього залишився гірковатий присмак. Сюжетно доповнення розповідає більше про минуле Кратоса ще до перезапуску гри. Особливістю є те, що Вальгала створена в жанрі roguelite. Чимось воно мені нагадало туманний світ Ніфльхейму з минулої частини, де постійно треба було блукати в лабіринті і де головним ворогом завжди був час.

У підсумку виходить так, що розробники пішли перевіреним шляхом “всього і побільше” та “не ламай те, що і так добре працює”. Чи варто купляти? Якщо перша частина залишила Вам приємні та теплі спогади, то однозначно так. Ragnarok - круте продовження, тільки ще епічніше і масштабніше. Особисто я отримав те, що і хотів - справжнього Бога війни. З одного боку сюжет дилогії завершений, з іншого боку - відкрилося багато нових, зовсім інакших дверей. Головне, щоб розробники, після такого успіху, не поставили Кратоса на конвеєр і не почали відправляти у відрядження в інші епохи світової історії та міфології як це було з Асасіном. Хоча кого я обманюю, я і тоді буду купляти ігри від цієї студії.

Мабуть, що ніколи не перестану дякувати японцям за тойоту і геймдев, але вже як є. Після не дуже вдалої, на мою думку, фф15 (хоча сюжет там заслуговує на один сезон від нетфлікс), був трохи скептично налаштований до нової частини і почав готуватися до “душного” відкритого світу і оце все. Але ж наскільки приємно іноді помилятися і не створювати собі завищені очікування, щоб потім по-справжньому кайфанути від гри над якою було проведено роботу над помилками. Не знаю як, але Square Enix змогли віднайти той баланс у всьому, що так не вистачило попереднику.

Якщо чесно, навіть не знаю з чого почати. Підемо по класиці. Сюжет. Хто не знає, то зі всесвітом Final Fantasy можна знайомитися в довільному порядку. Кожна частина - окрема і самостійна історія в іншому світі і з іншими правилами, яка ніяких не пов’язана з попередніми, тому тут відсутні будь-які колізії чи спойлери до інших частин із серії. Але сюжет “шістнадцятки” кардинально відрізняється. Якщо раніше це були здебільшого такі світлі, теплі, життєрадісні історії з яскравими кольорами, одразу зрозуміло хто є хто і що від кого можна чекати, то тут автори повністю переробили концепцію. З самого початку гра нам прямо каже, що тут немає місця для ванільності, а попереду чекає багато ксенофобії, холоднокровних вбивств, оголених тіл і розчленування. Про кількість матюків і куріння я взагалі мовчу. ФФ16 - це таке собі дарк фентезі нової школи. Фанати “Гри престолів” тепер можуть по-справжньому спробувати себе у боротьбі за владу і трон, а HBO почухати макітри і подивитися як би мав виглядати їх “Дім дракона”. Якщо ж спробувати пояснити про що ця гра без спойлерів, то це про протистояння людей з вищими силами, про зіткнення світоглядів, про класову нерівність, про політичні ігри і власну вигоду. З багатьма подіями в грі можна легко провести діагональ і з сучасними подіями у світі та побачити образи окремих живих лідерів сьогодення.

Ну і одразу ж сюди про персонажів. Так, їх тут велика кількість, але немає жодного, чиє ім’я швидко забуваєш. Усі, хто зустрічається на шляху - так чи інакше, відіграють свою важливу роль. Я не можу згадати того, хто був просто для галочки. Кожен з них має свій характер та харизму, але не кожного можна одразу “побачити”, зрозуміти і відчути його справжнє “я”. Головне потрібно завжди пам’ятати, що Final Fantasy 16 - це жорстока і “доросла” гра. Вона дозволяє собі таке, що не дозволяла жодна минула частина. Вона, буквально за хвилину, може дати повну палітру емоцій від того, що хочеться плюнути в монітор та розбити його, і до того, що будеш плакати всю ніч в захльоп.

Найприємнішою зміною, особисто для мене, зазнала квестова система. Невже я дожив до того моменту, коли японці НАКІНЕЦЬ змогли в сайд-квести? Дякую богу грінду і богу духоти, що вони і надалі вчать юбісофт робити ігри і їм не вистачило часу завітати в цей проєкт. Так, вона все ще не ідеальна, але це точно краще того, що було раніше. Сайдів тут не так вже і багато, або я просто так втянувся в гру, що і не помітив цього. Всі вони дуже прості, швидко виконуються та дають потрібні ресурси для крафту. Так, це все ще ті самі “принеси-подай” завдання, але тепер вони допомагають розкривати інших персонажів. Якщо Вас зацікавив сюжет і герої, є бажання його краще пізнати і зрозуміти, то краще їх усі виконати. Правда розкриваються вони на повну лише під кінець.

Геймплейно ФФ16 - звичайний слешер однієї кнопки. Добре, що розробники відійшли від тактичних, покрокових дій в сторону екшну. На мінімальній складності можна навіть частково автоматизувати як комбо так і ухиляння. Це з одного боку. З іншого боку - наскільки це все соковито і смачно виглядає. Особливо, коли перетворюєшся в величезного демона і починаєш розвалювати кабіни, трощити всьо і всіх, все навкруги горить, палає, вибухає, всі кричать, собаки гавкають, мами дітей на вулицю не випускають, пожежники під сирени летять, а ти спіймав літаючого дракона за хвіст і товчеш йому по пиці що є духу, ух та ти шо. І це все приправлено шикарними кат-сценами. В такі моменти я пісяв… ні, я СЦЯВ кип'ятком, коли перед мною поставала така сцена.

Ще один вагомий плюс - відмова від відкритого світу. На мою думку, фіналка має бути ось такою “коридорною”, хоча і тут достатньо місця, щоб побігати. На відміну від старіших частин, тут не обов’язково битися з усіма ворогами на своєму шляху. Так як гра коридорна, то бектрекінгу в ній достатньо і моби респавняться постійно. Як же добре, що їх можна просто пробігати. Система прокачки максимально проста як і система крафту. Комусь може таке не сподобатися, але розробники все зробили для того, щоб гравець не відволікався від сюжету. До речі, ще кілька слів про сюжет. Так як він тут великий, заплутаний, з різними поворотами, арками і поглядами, то розробники додали щось на кшталт інтерактивної карти, де можна відслідкувати окремі глобальні події в світі, в різний проміжок часу, хто з ким дружить, свариться і зраджує.

Картинка - моя повага. Впевнений, що багато геймерів познайомилися з цією грою виключно через візуальну частину. Чесно, ось такої якості кат-сцен я не зустрічав ніде. Якщо запитати мене до якого жанру відноситься гра - з повною відповідальністю скажу, шо це - інтерактивне кіно. Абсолютно кожна така сцена викликає естетичний оргазм. Саме тому я боюся починати дивитися аніме, бо серце вже не молоде, може не витримати.

Про музичний супровід та і усю аудіо складову, я думаю, говорити не варто. Японці вже давним давно відточили це мистецтво до абсолюту. Якщо в тойоті ще потрібно замінювати масло і фільтра, то до їх відчуття звуку не може бути жодних претензій.

Кілька слів про DLC. Їх тут два і вони не великі по часу. Я думаю за годин 5-6 можна вкластися з обома. Одне з них відкриває нову частину світу, а інше, по суті, являється данжем. Сюжетно вони вписані в загальну історію і частково пересікаються між собою.

Що ж виходить і підсумку? ФФ16 точно не для всіх, але, для мене, - це сама епічна і видовищна гра за останні роки. Комусь вона здасться нудною, затянутою, безликою, “анімешною”. Все таки це те саме jrpg зі своїми особливостями. Чесно, я не знаю чи варто знайомитися з всесвітом Final Fantasy саме з цієї частини. Те, що ця гра, на мою думку, одна з кращих (якщо не найкраща) - факт. Але занадто вона відрізняється від минулих частин. Мабуть, найкращим рішенням буде спочатку спробувати ФФ7 ремейк і тоді вже думати про цю частину. Як же добре, що в часи конвеєрних ігор залишаються ще люди, які здатні робити такий шикарний продукт на протязі років і не втрачати в якості. Я кілька разів спеціально “крашив” гру, щоб ще раз переглянути ту чи іншу кат-сцену. Після пройденого сюжету, після океану пролитих сліз, після переосмислення фіналу залишається лише пустота всередині і бажання дочекатися на зовсім іншу історію, яка буде точно не гірше за попередню. Далеко не кожен проєкт здатний викликати такі почуття.

Я, як і більшість геймерів, познайомився з цієї грою досить давно по трейлерах. Тоді ще не міг зрозуміти це cgi чи ігровий процес, бо виглядало все соковито і смачно. Як для тих років, занадто добре, щоб бути правдою. Минулий досвід вже навчив, що не варто будувати “повітряні замки” і сліпо вірити маркетологам. Black Myth: Wukong досить суперечливий і неоднозначний проєкт. Під час проходження я відчув буквально увесь спектр емоцій від “ну це точно гра року” і до “та як таке взагалі можна було зробити в 2024 році”. Але все по порядку.

Знайомство з китайською міфологією починається з епічної сцени, де ми такий собі Король мавп aka one man army стоїмо проти величезного війська з велетнями, що навіть в екран не влазять. Ну і як то заведено ще за давніх греків, на битву “один-на-один” до нас виходить місцевий Ахілес. Драка з ним поставлена неперевершено, анімації і ракурси такі, наче це заготовлена кат-сцена і це не я даю смачного прочухана власнику третього ока, а хтось інший. Мавпа хоч і виступає в цирку, але може надавати копняків і вовкам і бикам. Але ж яке було розчарування після закінчення інтро.

Відразу відповім, що до візуальної частини немає жодних питань, вона тут на самому високому рівні, однак з початком першого розділу ми потрапляємо назад у 2004 рік. Я полюбляю ігри з “коридорним” левел дизайном і без лабіринтів, але навіщо така кількість невидимих стін? Ну камон, Велика китайська стіна не така довга як ілюзорні бар’єри подорожі Вуконга. Вивчення локації це буквально: “Тут є стежка, але сюди тобі не можна, на цей камінчик ти не застрибнеш, це дерево обійди з іншого боку, ось тут є прихований ящик, але ти подумав, що тут стіна і сюди не пішов”. І це все при тому, що всі локації здаються глибокими і величезними, але йти можна лише по заданому маршруту. Особисто мені, це сильно зіпсувало процес занурення у світ.

Якщо ж говорити про жанр гри, то тут теж цікава історія. Я не можу віднести гру до повноцінного соулслайку з якими її порівнюють найчастіше. Так, на перший погляд тут багато схожих моментів, але це точно не та формула Міядзакі, за яку його люблять. Від них тут лише аналоги вогнищів, прокачаної фляги з естусом і квестової системи, про яку трішки згодом. Дякую, що душі при смерті не втрачаються. На мою думку, розробники вчинили так, як і всі інші китайські виробники всього на світі - проаналізували імениті проєкти і взяли по-трошки від кожного. Топ за свої гроші. Але, як на мене, найбільше Wukong схожий навіть не на Darksiders, а на God of War в режимі високої складності: такі ж самі дерева прокачок, така ж сама бойова система на комбо-атаках і магії, є перетворення головного героя, така ж система з видобутком ресурсів і крафтом предметів, однаковий підхід до левел-дизайну. Не дали лише механіки парирування і блокування.

Про сюжет багато говорити не буду. Історія про мовчазного героя, який проходить шлях повного становлення від звичайної мавпи до обраного короля. Кожен розділ відбувається в окремій локації і має окрему історію. Хоч в таких іграх сюжет, зазвичай, на другому плані, але тут він точно не для галочки. Окремо відмічу музичний супровід. Той, хто створив музику для цієї гри - геній. Людина дуже тонко і точно відчуває різні настрої, вміє робити акцент і підкреслювати важливі події, що підсилює ефект занурення в сюжет так, що словами не передати. Мене в драматичних сценах аж струмом пробивало.

Головною особливістю подорожі Сунь Укуна є неабияке різноманіття босів, які будуть траплятися на його шляху. Так, їх тут дуже багато. Для когось це буде перевагою, а для когось - недоліком. З одного боку це гра, яка побудована на цьому, а з іншого - трапляються сегменти локації, де підряд йдуть по 3 і більше босів. Взагалі немає часу на відпочинок. Водночас на захист можу сказати, що боси справді на будь-який смак, з різними механіками і часто трапляються дійсно цікаві. Більшість з них human size, що позитивно відображається на файтах. Найбільше запам’ятався чувак із зав’язаними позаду руками, бився лише за допомогою ніг і кунг фу. Ось там я справді відчув естетичний оргазм від анімацій танцю його і мавпи, навіть магію було морально незручно використовувати. Однак з величезними босами ще працювати і працювати. Мало того, що камера одразу виходить в магазин по хліб і ніколи більше не повертається, то ще й автотаргет з ними зовсім не працює через криві хітбокси. Можна стояти просто перед босом, бити зарядженою атакою, видно як зброя влучає по ньому, але удари не зараховуються. До того ж деякі боси не мають анімацій на атаки та інстантно виписують в лице. Через таку сукупність факторів трапляється, що увесь бій перетворюється в якийсь хаос. Але найбільше бісять боси, після пропущеного удару від яких вмикається довга кат-сцена його фаталіті. Так, перший раз дивитися її прикольно, але кожен наступний трай це тригер, який збиває весь ритм та злить більше і більше.

Поріг входу в гру суттєво менший ніж в класичні соулслайки. На мою думку, дарма розробники не додали простий режим складності, оскільки є велика кількість людей, які б просто хотіли зануритися в Східну культуру, але просто нездужають ігроладу. Перший розділ (за виключенням самого першого боса) навіює відчуття, що Подорож на Захід буде легкою прогулянкою, пересічні моби взагалі не становлять загрози, боси швидко відлітають, мавпа отримує перші імбові здібності. Але як же все змінюється в другому розділі. Рівень ХП босів зростає так, що файти можуть тривати по 5+ хвилин. Так, вони не ваншотять і часу на додж тут більше ніж в соулсах. Лише ближче до кінця гри, при правильному розподілу ресурсів, можна створити умовний “перекач”. Але навіть попри все це, переважна кількість босів проходиться за 1-2 трая, лише декілька з них були по-справжньому складними. Пару разів доводилося змінювати повністю білд під конкретного боса, благо гра дозволяє це зробити безкоштовно і без штрафів.

Прокачка побудована таким чином, що персонаж удосконалюється по маленьким крупинкам і важливо пилососити усі локації, збирати усі ресурси, вбивати усіх мобів навіть по декілька разів, це суттєво зменшує складність проходження. Також важливим етапом є виконання сайд квестів за які дають як особливі ресурси, так і нові здібності. В кожному розділі є квести, які відкривають доступ до секретних локацій і за проходження яких можна відкрити доступ до особливого боса, який впливає на сюжет. І так, цей бос - найкраще, що є в цій грі. Однак сама система квестів, поцуплена у маестро Міядзакі, - це просто знущання. Немає жодного журналу чи карти, куди бігти, до кого, що робити, як робити. Деякі квести потребують бектрекінгу в минулі розділи або залежать від шансу дропу квестового предмета з якогось моба, а деякі з них просто згорають, якщо не виконати його до настання якоїсь події. В цьому плані все дуже складно.

Що виходить у підсумку? Якщо відкинути увесь хайп навколо релізу гри і рекорди онлайну, то вийшов цілком гідний дебютний проєкт від китайського геймдеву. Добре, що на ринок приходять нові гравці, одразу так з двох ніг вриваються і знайомлять нас зі своїм фольклором. Це стимулює конкуренцію і дає змогу більше грати в якісні ігри. Так, вона не без проблем, але в кожного свої смаки. Особисто я був дуже скептично налаштований щодо Вуконга. Під час проходження невідомо скільки разів сам перевзувався від 'хейтера' до 'глора' і мені не соромно про це говорити.

Щодо можливої номінації “Гри року”. Станом на зараз, 2024 рік був бідний на проєкти, що можуть бути варті такого статусу, я навіть і пригадати одразу такі не можу. Але ще є час і купа майбутніх релізів. Якщо порівнювати Вуконга з переможцями минулих років, то, на мою особисту думку, він не дотягує, але якщо все залишиться як є, то місце у фіналі буде гарантовано.

Давайте по-чесному, хто ніколи не грав або хоча б не чув про Сан Андреас? Особисто для мене, ця гра носить статус легенди. Те, що зробили “Рок-зірки” в 2004 році просто не вкладається в голову. Якщо минулі дві частини здавалися стрибком вище голови, то ця - політ у космос. Все чого не вистачало в ГТА 3, Вайс Сіті, все чого хотіли фанати і навіть те, чого вони не просили - все це додали в просто величезний відкритий світ по міркам тих часів. Хотів велике місто? На тримай три. Та фіг з тобою, тримай цілий штат. Набридло літати на гелікоптерах? На тобі літаки цивільні, військові, на тобі джет-пак, а щоб ти не сумував, то ще ПВО можемо поставити. Що-що? Кажеш набридло давити людей на машині? А давай влаштуємо війну банд, а звичайним людям дамо зброю і буде повна анархія. Хочеш чогось дорослого зі смаком полунички? На тобі хот кафе… Хоча стоп, відкат з останнім, достатньо з тебе поки, ти ще і з цим не награвся.

Карл Джонсон, відомий як СіДжей - темношкірий ганста, який дізнається про смерть матері і повертається в рідний Лос Сантос, але одразу все йде не так як треба. Ще в аеропорті його починають кошмарити продажні копи, які мають зуб на нього і садять на короткий повідець. Далі він дізнається, що справи на районі теж йдуть не так як треба: сварки і конфлікти всередині рідної банди з Grove Street, території віджимають якісь там Балласи. Тепер СіДжей має примирити та підняти своїх “літл хоумі”, відбити втрачені території, заробити авторитет і не потрапити за ґрати.

Накінець в серії ГТА з’явився нормальний, пропрацьований сюжет з розкритими персонажами. Так, по теперішнім міркам це щось на кшталт простого, місцями тупенького, клішованого серіальчику з мінімальним бюджетом, а в деяких кругам його і зовсім можуть засудити через повістку. Але тоді це була рвань і був, який-не-який, посил від авторів. Перша гра тих часів, де пропускання кат-сцен можна було прирівняти до злочину. Тут кожна сцена - це мем, а діалоги можна розбирати на смішні цитати. Величезна кількість колоритних персонажів, які надовго залишаються в пам’яті. Харизматичний головний герой і його ганста-сім’я. Чого лише варті Біг Смоук з любов’ю до бургерів, Каталіна з розбитим серцем і незрячий Ву Зі Му. Особливо уважні будуть зустрічати як певні пасхалки від розробників, так і камео головного героя з ГТА 3.

Перше, що відразу кидалося в очі - краща графіка і зміна фізики. Відносно минулих частин, Сан Андреас стала дещо повільнішою, але, за рахунок цього, краще відчувається керування автомобілем. Стрільба стала набагато зручнішою і більш “кіношною”. Додали велику кількість механік, яких не було раніше. Наприклад, головний герой навчився плавати. Хтось скаже: “А що тут такого?”. Я в 2024 не вмію, а Карл зміг. Скільки болю було через це в Вайс Сіті - словами не передати. КАРЛ, ТИ МОЖЕШ ПЛАВАТИ! Це точно заслуговує статус революції. Інша, трішки менша, але революція - можна ходити в качалку. Хто з Вас з понеділка йде записуватися в зал - я з вами. Ну ладно, може не з цього. Ну максимум з наступного. А в Сан Андреас такого виправдання не буде. Ба більше, після файного жиму можна все це шліфанути смачним і жирним бургером в місцевому фаст-фуді. Живіт повний, біцуха росте. Шах і мат, дієтологи. Ну і звичайно паркур, він тут теж є. Ладно, може це не паркур, але через паркан перелізти можна.

Розробники засунули сюди таку кількість усіляких занять, що важко буде перелічити їх усі. Щоб знайти деякі з них, треба бути уважним при дослідженні карти, бо вони приховані і ніяк не відображаються. Так, наприклад, на кінних перегонах можна швидко заробити таку кількість грошей, що вистачить до релізу наступної частини гри. Ну і, звичайно, не варто забувати, що це все ще та сама ГТА з усіма її фішками, за які її так полюбили гравці. Ніколи не набридне просто кататися по місту, підривати усе, що тільки можна, гасити балласів і швидко друкувати “hesoyam” на клавіатурі.

Тільки самі відважні геймери надумають познайомитися з Сан Андреас зараз. Особливо знаючи, що є свіжіша і краща неї у всьому ГТА 5. Інша справа - ностальгія. Про плюси і так все зрозуміло. Мінусів, особисто для мене, не було, все в ній влаштовувало як тоді, так і зараз в ремастері. Та і з урахуванням, що це гра 2004 року, безглуздо до неї чіплятися. Катайся в гетто, переодягайся, змінюй зачіски, бий татухи, ходи на побачення зі своєю барбі, влаштовуй перестрілки з копами, короче роби, що хочеш під круту музику з радіостанцій Лос Сантоса. Думаю, що як для мене, так і для більшості, ГТА Сан Андреас - одна з улюблених ігор дитинства і нічого, крім позитивних емоцій, вона не приносила.

Після шаленого успіху минулої частини, “Рок-зірки”, довго не думаючи, випускають наступну частину своєї гри під назвою GTA: Vice City. І це знову стає бестселером. Забігаючи наперед, саме з цієї частини приходило розуміння наскільки це масштабний та реграбельний проєкт, з’явилася уява того, що буде у подальших частинах та який вектор розвитку приймуть розробники. В мене досі десь має бути той самий диск з грою, який поцарапаний просто до дірок. Завдяки цій грі я зрозумів, що не можна нікому давати свої диски і, також, ця гра познайомила мене з такою утилітою як Alcohol 120%.

Vice City - таке собі звичайне сонячне місто, що складається з двох островів, де головний герой, Томмі Версетті, намагається за короткий термін знайти велику суму грошей і з’ясувати хто його підставив. На відміну від попередньої частини, сюжетна складова тут вже набагато краща. Так, вона все ще не ідеальна, але грати стало значно цікавіше. Розмір мапи став менший, але її якість, на мою суб’єктивну думку, краще. Зникла ось ця похмурість, що притаманна Ліберті Сіті. Натомість додали кольорів, яскравості, сонця, пальм, пляжі і красивого, заможного життя. З урахуванням додаткових завдань і челенджів, контенту завезли сюди більше: гонки або трюки на різноманітних транспортних засобах; підробітки в ролі копа, медика, пожежного, таксиста; викрадення автомобілів; купівля нерухомості з відновленням бізнесу і багато іншого. Є пошук та збір схованих колекційних предметів. Ну і, звичайно, сама легендарна місія в іграх тих часів - гвинтокрил. Ох скільки ж дуп він тоді спалив через своє керування. Відмічу лише те, що відчуття таке наче в ремастері покращили керування ним і стало набагато зручніше і краще. Ну або мої руки ще пам’ятають, бо вийшло з першого разу.

Але, здавалося б, в такому простому і короткому сюжеті не може бути проблем. Однак на практиці все було інакше. Дійшовши до певного моменту в грі закінчуються завдання і ти думаєш, що це вже кінець. Починається стара-добра гта з купою вбивств, вибухів, поліції і анархії, тільки і встигай вводити на клавіатурі усілякі “aspirine” і “panzer”. А тут розробники ще й додали баф на хп, який можна було отримати від робітниць тої самої стародавньої професії. Благо таким в ГТА можна займатися вічно. Але ходила легенда на районі, що у Vice City є секретний острів на якому живуть одні лише афроамериканці і саме там фінальне завдання. Знаходиться він точно в тому місці, де на мінімапі позначка “N”. В ті часи, коли інтернет в клубах був лише для варкрафта та лайнейдж і не дай Бог ти зайдеш в браузер, щоб в усіх інших почало все тормозити, перевірити цю інформацію було неможливо та і про які пошуковики взагалі мова. Як тільки ми не намагалися туди потрапити і по суші, і по воді, і по повітрю, і як тільки хочеш. Все було марно. Поки якомусь чуваку не стало настільки нудно, що він почав пилососити всю гру, заробляти гроші і викуповувати усі бізнеси і, о диво, сюжет продовжився. Накінець гру було пройдено, титри переглянуто, але осад з тим островом залишився. Лише через кілька років прийшло усвідомлення того, що не варто було сліпо вірити місцевим задротам і що то була просто позначка від компаса.

Vice City грається прекрасно навіть і зараз, особливо з виходом ремастера. Все працює ідеально без багів, лагів і крашів. Треки і досі качають на радіостанціях. Вважаю, що гештальт з Vice City не буде закритий, поки не знайду собі точно таку саму сорочку як у головного героя.

За останні роки вийшло досить багато великих ігрових тайтлів, деякі з них самобутні, цікаві та оригінальні, але більшість це просто конвеєр відкритих світів і грінду. Зазвичай я розбавляю такий експіріанс тунельними іграми по-простіше або звичайними інді. Але на чергових знижках Габен запропонував мені придбати в нього “покращену” трилогію старих-добрих ГТА. І я зрозумів, що пора зробити марафон, мабуть, найвідомішої серії ігор, яка ще в ті часи задала тренд, дала потужний поштовх індустрії і завдяки кому ми зараз маємо такий рівень розвитку геймдеву.

Гранд сефт авто 3 - перша 3D і перша ГТА, яка була предвстановлена добрими людьми на мій, ще тоді в 2002 році, новесенький Пентіум 4 з “пішущім” СіДі-ромом і монітором Самсунг СінкМастер на цілих 17, трясця, дюймів і важив як крило від Боїнга. І це той випадок, коли розмір має значення! Звичайно, вся ця потужність була потрібна виключно для моєї наукової діяльності в 2-му класі, а не шоб “чортиків на екрані др*чити”.

На той час ГТА 3 стала проривною: відкритий світ, тачки, зброя, люди гуляють по вулицях, поліція і купа іншого. А саме головне - можливість трішки побешкетувати в цьому світі. Скажу чесно, тоді я не проходив жодних місій і навіть не знав за них. Я думав, що суть гри це просто наводити кіпіш і заробляти зірочки. Цікавий факт: завдяки ГТА я навчився швидко друкувати на клавіатурі. Правда тільки на англійській. Правда швидко тільки деякі слова, такі як: giveusatank, gunsgunsguns, bangbangbang. Так, ви скажете, що словниковий запас не дуже потужний як для сучасного школяра, але його було достатньо, щоб показати батькам скіл друкарського верстата і щоб завтра вони не забирали кабель від компа з собою на роботу ну бо я ж не тільки граю, а ще “СОЛО на клавіатурі” освоюю.

Перебивши все населення Ліберті Сіті з усім їх рухомим майном, мені стало сумно. Аж раптом я побачив, що мапа в грі куди більша, але мости, зараза, перекриті. І шо робити? Запитати нема в кого, а інтернет тоді був лише в Термінатора і то, бо він прибув з майбутнього і в нього мама Скайнет. Пішов, значить, я шукати мудрості в місцевий комп’ютерний клуб “Шпіль”, знайшов там гуру і той погодився поділитися зі мною секретом за чисто символічну винагороду у вигляді BOND сині в м’якій пачці. Ну а я шо? А я привів старшого брата, ну бо, агов, чоловіче, брат і так забирає всі мої збереження, куди ше ти лізеш, май Бога в серці. Хтось скаже, шо шістьора, а я, як власник нової подарованої дискети з 100% сейвом на гру, скажу, що кожен крутиться як може.

Пройшовши її зараз в новій обгортці можу сказати, що оновлення пішло на користь. Полігонів більше не стало, але картинка набагато приємніша, не така похмура як в оригіналі, кольори яскравіші, світла побільшало, з’явилися ефекти, тіні і промені, відсутні проблеми з 60+ ФПСом та і сама гра працює стабільно, викидів не було.

Сьогодні гра відчувається максимально примітивною і простою геймплейно, хоча варто зауважити, що серед усіх ГТА, ця було найскладнішою для мене. Більшість завдань розраховані для проходження на швидкість, тому все це схоже на такі собі автомобільні перегони з перешкодами. Тут є сюжет, але він більше просто як для галочки, хоча головний герой тягне його як може виключно за рахунок харизми. Персонажів багато, але всі вони швидко з’являються і зникають. Окремий плюс за музику на радіостанціях. Стільки часу пройшло, а вона і досі актуальна.

Що ж виходить у фіналі? ГТА 3 зробила революцію в свій час, але сьогодні вона вже навряд чи запропонує новий експіріанс для сучасного покоління гравців. Від себе можу порадити, якщо хочеться трішки ностальгії або щоб відчути і наочно побачити як відбувався розвиток ігрової індустрії в нашому таймлайні на прикладі усієї серії ігор ГТА від справжніх законодавців моди і мастодонтів геймдеву.

Я не є фанатом такого жанру ігор, але The Invincible виявився досить цікавим симулятором ходіння з крутою візуальною частиною, атмосферою і інтригуючим сюжетом. Варто одразу відмітити, що я не знайомий з романом Станіслава Лема тому і оцінка буде неупередженою.

Перше і саме головне - візуал. Він тут виконаний в ретро футуристичному стилі з запаморочливими краєвидами. Пейзажі, небо, кораблі, техніка, прибори, інструменти - все це робить дослідження Регіса ІІІ вкрай цікавим.

Так як це “еталонний” симулятор ходіння, то і геймплейна частина максимально проста. Тут немає складних рівнів, загадок чи головоломок. Розробники навіть спробували його урізноманітнити додаванням наукових інструментів (які потрібні всього кілька разів) і поїздок на ровері, але екшену це не додає. Величезний навколишній світ є лише ілюзією, а по факту він коридорний з невидимими стінами, які не дозволяють потрапити, здавалося б, в прості місця, а от застрягнути в текстурах - запросто. Заблукати тут важко, гра постійно робить підказки, що і як треба робити і направляє на потрібний маршрут.

Сюжет по-справжньому інтригує і заворожує. Постійно хочеться рухатися вперед, знаходити нові шматочки історії і накінець дізнатися що ж насправді сталося. Однозначно це найсильніша сторона проєкту. Постійні радіопередачі, аля Firewatch, створюють потрібний антураж і допомагають краще зануритися в те, що відбувається.. Якби можна було поставити автопілот, то це була б крута аудіокнига з ефектом повного занурення.

Пройшов гру лише раз, але розумію, що вибір - має значення і розвиток подій з фіналом може бути різний.

Гра точно сподобається фанатам цього жанру або любителям старої фантастики. Хто звик до більш динамічних подій - краще подумати на знижках. Приємно, що індустрія розвивається і все більше авторів переносять свої твори в “цифру”. В цілому гідний проєкт з українською локалізацією.

За життя я спробував велику кількість подібних і не дуже ігор, але чомусь ця особливо сподобалася. Дуже незвичайний, в хорошому сенсі цього слова, і цікавий платформер з головоломками. Чимось нагадує Portal, але більш гнучкіший. Знімаю капелюха перед тими, хто придумав концепт цієї гри.

Головною зброєю в грі є старий-добрий полароїд, за допомогою якого і потрібно вирішувати усі задачки. Сфотографуй щось, підніми готовий знімок, розташуй так як вважаєш за потрібне і заміни одну реальність на іншу. Ніколи раніше не було так небезпечно завалювати горизонт на фото як в цій грі. Також, варто пам’ятати і про ракурс, бо він теж важливий. Хоча і кількість кадрів на один рівень обмежена, існує можливість керування часом. Простими словами це значить, що при невдалому кадрі або іншій дії, можна відмотати час назад як на старих VHS “відіках”.

Ціль гри проста - дістатися до телепорту, який перенесе на наступний рівень. З одного боку виглядає просто, але завжди чогось бракує або щось заважає. З цікавого є те, що в цій грі не існує якогось одного вирішення пазлу, тут важливо як працює фантазія гравця. Сюжет в грі якийсь є, але він малопомітний і увагу на себе сильно не звертає. По мірі проходження будуть відкриватись нові цікаві механіки, які урізноманітнять і без того цікаве проходження. Квінтесенцією є останній рівень, де зібрано одразу усі основні механіки і помножено на швидкість прийняття рішення гравця.

Короче кажучи, для любителів пазлів і фотографії - це прям те, що треба. Також, гра несе повчальний характер, бо де Ви ще дізнаєтеся, що таке рекурсія і як вона працює? Це Вам не логарифми з дискримінантами, такого в школі не навчать. Особисто для мене лише один мінус - занадто коротка (хлопчики зрозуміють). Виглядає як демо-версія чогось більшого і грандіознішого. Здається, що тільки нагуляв апетит, зловив кураж, а вже кінець. Ідея дуже цікава, а головне, що і місця для маневру багато. Сюди так і просяться інші механіки по типу відеокамер, освітлення, монтажу, звуку і тд і тп. А ще краще дозволити самим гравцям створювати рівні. Сподіваюся, що молода студія-розробник не залишить свої напрацювання і обов’язково створить щось масштабніше, щоб більша кількість гравців змогли поглянути на цей світ з інших ракурсів.

Rise, motherf*cker, the king is back

An easy, relaxing game for a couple of evenings just to calm your nerves. It’s like sex: once is not enough.
P.S.: Malenia gravity in this game is a real b*tch

Можна лише уявити скільки людської болі в цій грі, скільки сліз, вирваного волосся, розбитих лиць девайсів. Давно і я хотів пройти бодай одну гру від “Фромів”, щоб відчути цей смак перемоги над черговим складним босом після n-спроби. Мабуть, що немає поважного геймера, який би не чув про Elden Ring. Лише за перший день я дропав гру рази три на початковій локації і говорив, що це точно не для мене і воно того не варте, але щось мене змушувало повертатися до неї знову і знову. Якимось неймовірним чудом, пройшовши всю її сюжетну лінію, можу сказати, що, на мою скромну думку, звання “гри року 2022” вона носить цілком заслужено, але не без нюансів.

Чому саме Elden Ring? Перш за все - відкритий світ неймовірної краси. От справді. Для мене головним мотиватором продовжувати страждати був ось цей шарм темного фентезі. Я відчував себе у ролі Араґорна з “Володаря перснів”, який досліджує свої землі і очищає їх від нечисті. Ці види до мурашок вражають своєю красою та монументальністю. Замки, поселення, підземелля, арени та і всі інші локації - титанічна робота художників. Графіка відмальована детально, жодного мила немає, все освітлення, тіні працюють ідеально. Варто зауважити, що на мою думку, пилососити усю карту, усі данжі точно не варто. Гра і так занадто велика, щоб відвідати їх усі, можна швидко впасти в рутину і втратити весь інтерес. Хіба лише якщо фанат або вже після сюжету, поки будуть сили і бажання, інакше можна задушитися.

І на скільки сильно я захоплювався краєвидами, так на стільки ж сильно розчарувався у системі квестів. Вона тут взагалі відсутня. Нагадаю, що це перша “соулслайк” гра в моєму житті, але хіба аж так її фанати люблять страждати? Взагалі не ясно в кого які є квести, в кого їх брати, куди йти, що шукати. І це все у величезному відкритому світі з купою різних пасток, ілюзорних стін і загадок. А що за прикол, що з NPC потрібно розмовляти декілька разів підряд? А якщо "випадково" поговорив не з тим, то запоров іншу лінію квесту. Дайте хоча б якийсь журнал мінімальний. Дай Бог здоровля цим людям, що створюють такі детальні гайди до ігор, бо без них було б дуже важко.

Керування - теж біль. Так як я з секти “ПеКа бояр”, то для мене є важким ось це консольне управління. Але до нього можна звикнути і трішки адаптуватися. Так а чому не можна забіндити віслюка на окрему кнопку? Ти ж ним користуєшся при будь-якій нагоді. А чому скролити активні слоти можна лише в один бік? Ось це солодке відчуття, коли ти вже з надцятої спроби добиваєш гігантського боса, анімації якого тобі навіть не видно, бо вони в екран не влазять, камера живе своїм веселим життям, але через свою криворукість пропускаєш удар, в паніці починаєш шукати ту прокляту флягу з власними сльозами, пролистуєш її, вікно у боса закінчується і в тебе летить якась нечесна аоєшка, ммм, кайф.

Кількість босів - неймовірна. Основний акцент зробили на видовищність боїв. Арт-дизайн, анімації, ефекти одні з найкращих в індустрії, якщо не найкращі. Видно, що створювали їх також з великою любов’ю до справи і гравець точно запам’ятає це надовго. Однак прям дуже цікавих з них не багато і всі вони - сюжетні. Також, часто зустрічаються такі собі міні-боси, які по складності дають фору багатьом великим босам. Хоча кого я обманюю, тут і звичайний рядовий кріп може добре так потріпати, що хочеться видалити гру. Одне, що дуже бісило - анімації з затримкою у деяких з них. Здається, що ось вже замах на удар, а ні, рано натиснув перекат, отримуй в табло і респавн на багаття. Про усілякі ваншотні удари чи інші нечесні комбінації я взагалі мовчу, це ж соулс.

Якось до кінця не розібрався як працює тут кооперативна і PvP складова, але те, що бачив на відео - виглядає дуже цікаво. Добре, що є можливість ось так просто ввечері покликати друзів і разом вирушити в рейд проти посиленого боса. А, ну да, я забув, ти ж фанат Міядзакі, в тебе немає друзів. Ти можеш тільки вторгатися в чужу гру і вбивати звичайних роботяг.

У висновок скажу, що для себе гештальт закрив. Це була давня особиста і не здобута ачівка, на яку ніколи не вистачало чи то часу і натхнення, чи то сміливості. Як на мене, дійсно гідна гра, однозначно варта усіх тих страждань і вбитих нервових клітин. Але чомусь здається, що ось ці механіки, a.k.a. постійні перекати, що дають безсмертя в моменті, вже трішки застаріли. Як мінімум морально. Ладно для мене це перша гра, і це вау, шок, емоції, повні штани радості, але ж люди, по суті, грають в одне й те саме вже багато років. Але якби мені сказали, що потрібно обрати лише одну гру, в яку можна грати на протязі усього життя, то я б задумався над вибором цього проєкту. А чому б і ні? Тут є все: графіка, масштаби світу, цікавий лор (хоча і складний, щоб розібратися самому), різноманітна геймплейна частина з класами і стилями під кожного, великий вибір зброї, обладунків, магій, талісманів і усіляких інших покращень для персонажу, кооп, можливість PvP, ну і, мабуть, саме основне, ось цей постійний азарт після анігіляції чергового боса. Одне, що не зрозумів, чому розробники не додали окремий режим, щоб можна було знову викликати на бій раніше вбитого боса або просто воскресити його в грі без дропу. Ось зараз, після закінчення сюжетної лінії, я хочу спробувати інший білд на Маленії, але треба починати з початку або нова гра плюс. Це ж наче на поверхні лежить.