Історія про чувака, якого життя опускало безліч разів лицем в унітаз, але він пив воду і зміг вижити… ну або не зміг.

Проєкт був анонсований задовго і періодично підігрівався різними чутками, тому зрозуміло, що очікування були занадто високими. Думаю, можна пропустити момент з релізом і тими декількома багами. Cyberpunk 2077 – масштабна гра, тому CDPR намагалися зосередити в ній максимум того, що вони вміли на той час. Так, в ній було (для когось залишилося) багато мінусів, але плюсів, на мою думку, значно більше.

З самого початку нас зустрічає світ, технічний прогрес якого сягнув вже якогось неймовірного рівня. Найт-сіті – місто антиутопія. Вражаючий мегаполіс сповнений життя, барви якого змінюються від дивовижних неонових хмарочосів до брудних закутків «Псарні». Місто, де панує класова нерівність. Місто, де люди, занадто одержимі модифікаціями тіла, втрачають свою людську подобу та зв’язок з реальним світом. Світ, де корпорації виграли війну за владу.

Сюжет – це те, що треба бачити. Ну от чесно. Можливо, пролог буде здаватися комусь дещо клішовим, занадто драматичним. Однак, він задає той ритм та наратив, що буде супроводжувати всю гру. Від початку і до самого кінця, гра усім своїм єством показує, що не все так просто в цьому житті і не завжди отримуєш те, чого прагнеш. Разом з другорядними арками та персонажами (до яких повернемося пізніше) здається, що я дивлюся якийсь дорогий і відомий серіал. Тут тобі і продажний мер, і таксист, що працює для душі, і рокери під речовинами, і повії-бунтарі, і праведні детективи, і розмовляючий пістолет, і старенька (але ще огого) власниця бару, що може всипати на горіхи, та чого тут тільки нема. Спочатку ти не розумієш, як це все може поєднуватися в одну картину, а в кінці ти не уявляєш цей витвір мистецтва без одного з цих «кольорів». А місії з флешбеками Джонатана Сріблясторукого – це ж просто відрив башки. Я хоч і недовго, але пожив у тілі справжньої рок зірки з блек-джеком і… тими самими. Мрія дитинства №415 здійснилася. Ну і філософський кінець. Пардон, кінцівки. Так, їх тут декілька, на будь-який смак. І так, з ними, також, все не так просто. В кожної із них є своя ціна, яку треба заплатити.

Геймплей тут простий та незамислуватий. Береш собі потужного пєстіка і йдеш стріляти ворогів пачками направо і наліво. Ще є там всякі цікаві дробіки, гвинтівки, кулемети ну і інше вогнестрільне залізяччя. Куди цікавіше бігати з клинками, ножами, ділдаками, або ще краще, руками Богомола і розривати на шмаття всякий корпоратський непотріб. Є різні гілки прокачування, спрямовані під конкретний стиль гри. Також, добре прокачені таланти стануть у нагоді в майбутньому: відкриють шорткат в завданні, додаткова репліка в діалогах, авторитет. Є ще нетранівські штуки. Ну типу місцевий хакер. Незамінна річ для стелс проходження. Також, є можливість встановлення різних кіберімплантів (ну ми ж в кіберпанку чи як?) типу подвійного стрибка, збільшення захисту/атаки, резісти, тощо. Короче механік тут достобіса, але в них необов’язково розбиратися, можна просто грати, а там якось воно буде.

Непристойно величезна кількість усіляких нотаток, аудізаписів, повідомлень, дзвінків, знахідок та подібних матеріалів, що точну кількість, мабуть, самі розробники не знають. Ну «проджекти» не були б собою, якби не залишили купу пасхалок. Тому в різних локаціях Найт-сіті можна зустріти згадування про Гаррі Поттера, відьмака, бетмена, блейдраннера, брейкінг бед, гта, Кодзіму, матрицю разом з іншими персонажами Кіану Рівза, та багато інших. І, що важливо, їх хочеться читати/слухати/переглядати усі. Вони органічно вливаються в атмосферу і допомагають пізнати цей великий світ. Також, окрема подяка за відсилку на український Крим.

Неймовірно харизматичні персонажі. Ві – протагоніст, який несе в собі тягар важкого минулого та прагне знайти своє місце у жорстокому світі. Джуді Альварез – розумна, як зграя математиків, тру хацкер-анархіст з високим почуттям справедливості. Дівчина – привілея. Готовий пройти гру знову, тільки за жіночого персонажа, лише для того, щоб розглянути усі її татуюваня. Панам Палмер – бунтарка із вибуховим характером, кочівниця в минулому, сповнена відваги та вірності своїм друзям. Ох ці сцени, коли вона йде попереду, то мені аж жити хочеться. Бо шо? Правильно, жінка без жопи - то як село без церкви. Джоні Сільверхенд – легендарний роцк-музикант, трішки революціонер, наш внутрішній демон, котрий постійно кидає виклики. Чесно, заберіть назад того Оскара в Ді Капріо і віддайте Кіану Рівзу, бо те, що він зробив з цим персонажем – це щось неймовірне! Я навіть не можу підібрати відповідний синонімічний ряд, холестерин підскочив. Ну і звичайно Джекі… Чумба, легенда Найт-сіті у вищій лізі, назавжди в серденьку.

Спочатку не міг зрозуміти, чому розробники не зробили гру від третього лиця з такою великою кількістю кастомізацій для персонажа, але потім дійшов висновку, що, можливо, причина – діалоги. Вони тут живі та максимально витончені. Щось подібне я зустрічав, мабуть, тільки у третьому Відьмаку, але тут краще. Ці безшовні кат-сцени неймовірної краси, ліричні тенори з оксамитовими тембрами англійського озвучування та неонові кольори нічного Найт-сіті, безперечно, створюють дикий антураж. Краще можна було б уявити лише з повною українською локалізацією і щирою лайкою.

DLC, окрім нової сюжетної гілки, принесло зміни буквально у всьому і зробило з гри ту саму цукерку, якою вона мала бути з самого початку. Особливо приємним стало внесення балансу до нетраннівського білду, бо раніше, коли я проходив, це була якась імба. Сподіваюся, що білду самурая, також, внесли трохи фіксу, а не лише красивих бруталіті насипали. Сюжет – окрема відзнака, на рівні з основною грою, можливо навіть і краще. Конфлікт інтересів, висока мета, збитий моральний компас – все це тут є. Ідріс Ельба занадто добре підійшов на цю роль. Якщо кінцівки основної частини були зрозумілі та дещо передбачувані, то в длц все інакше. Після закінчення усіх їх довелося витратити чимало часу, щоб виділити саме ту, яка влаштовує та зворушує найбільше. Концерт в готелі вже неодноразово передивлявся на ютубі. OST в стилі бондіани шикарно вписується та підкреслює посил сюжету. Ну і звичайно те, чого так довго просили люди (спойлер) – щасливий фінал для основної частини. А чи дійсно він «щасливий»?

Cyberpunk 2077 – сюжет, драма, катарсис. Суворий, жорстокий та несправедливий світ, котрий не пробачає помилок. Якщо прагнеш грати у вищій лізі – будь готовий робити вибір між поганим та жахливим. Безперечно, одна з кращих ігор сьогодення. Так, нехай це не повноцінна rpg, так, не рахуючи декількох моментів, гра досить лінійна, але та кількість роботи, яку зробили розробники, викликає лише захоплення та перекриває усі дрібні недоліки. Один з найбільш детальніших міст у ігровій індустрії, де днями можна кататися і робити селфі у фоторежимі. Можу сказати точно, як тільки колись оновлю стареньку пекарню, то одразу перепройду гру, щоб там з цими променями всякими модними і на ультра налаштуваннях.

Можна лише уявити скільки людської болі в цій грі, скільки сліз, вирваного волосся, розбитих лиць девайсів. Давно і я хотів пройти бодай одну гру від “Фромів”, щоб відчути цей смак перемоги над черговим складним босом після n-спроби. Мабуть, що немає поважного геймера, який би не чув про Elden Ring. Лише за перший день я дропав гру рази три на початковій локації і говорив, що це точно не для мене і воно того не варте, але щось мене змушувало повертатися до неї знову і знову. Якимось неймовірним чудом, пройшовши всю її сюжетну лінію, можу сказати, що, на мою скромну думку, звання “гри року 2022” вона носить цілком заслужено, але не без нюансів.

Чому саме Elden Ring? Перш за все - відкритий світ неймовірної краси. От справді. Для мене головним мотиватором продовжувати страждати був ось цей шарм темного фентезі. Я відчував себе у ролі Араґорна з “Володаря перснів”, який досліджує свої землі і очищає їх від нечисті. Ці види до мурашок вражають своєю красою та монументальністю. Замки, поселення, підземелля, арени та і всі інші локації - титанічна робота художників. Графіка відмальована детально, жодного мила немає, все освітлення, тіні працюють ідеально. Варто зауважити, що на мою думку, пилососити усю карту, усі данжі точно не варто. Гра і так занадто велика, щоб відвідати їх усі, можна швидко впасти в рутину і втратити весь інтерес. Хіба лише якщо фанат або вже після сюжету, поки будуть сили і бажання, інакше можна задушитися.

І на скільки сильно я захоплювався краєвидами, так на стільки ж сильно розчарувався у системі квестів. Вона тут взагалі відсутня. Нагадаю, що це перша “соулслайк” гра в моєму житті, але хіба аж так її фанати люблять страждати? Взагалі не ясно в кого які є квести, в кого їх брати, куди йти, що шукати. І це все у величезному відкритому світі з купою різних пасток, ілюзорних стін і загадок. А що за прикол, що з NPC потрібно розмовляти декілька разів підряд? А якщо "випадково" поговорив не з тим, то запоров іншу лінію квесту. Дайте хоча б якийсь журнал мінімальний. Дай Бог здоровля цим людям, що створюють такі детальні гайди до ігор, бо без них було б дуже важко.

Керування - теж біль. Так як я з секти “ПеКа бояр”, то для мене є важким ось це консольне управління. Але до нього можна звикнути і трішки адаптуватися. Так а чому не можна забіндити віслюка на окрему кнопку? Ти ж ним користуєшся при будь-якій нагоді. А чому скролити активні слоти можна лише в один бік? Ось це солодке відчуття, коли ти вже з надцятої спроби добиваєш гігантського боса, анімації якого тобі навіть не видно, бо вони в екран не влазять, камера живе своїм веселим життям, але через свою криворукість пропускаєш удар, в паніці починаєш шукати ту прокляту флягу з власними сльозами, пролистуєш її, вікно у боса закінчується і в тебе летить якась нечесна аоєшка, ммм, кайф.

Кількість босів - неймовірна. Основний акцент зробили на видовищність боїв. Арт-дизайн, анімації, ефекти одні з найкращих в індустрії, якщо не найкращі. Видно, що створювали їх також з великою любов’ю до справи і гравець точно запам’ятає це надовго. Однак прям дуже цікавих з них не багато і всі вони - сюжетні. Також, часто зустрічаються такі собі міні-боси, які по складності дають фору багатьом великим босам. Хоча кого я обманюю, тут і звичайний рядовий кріп може добре так потріпати, що хочеться видалити гру. Одне, що дуже бісило - анімації з затримкою у деяких з них. Здається, що ось вже замах на удар, а ні, рано натиснув перекат, отримуй в табло і респавн на багаття. Про усілякі ваншотні удари чи інші нечесні комбінації я взагалі мовчу, це ж соулс.

Якось до кінця не розібрався як працює тут кооперативна і PvP складова, але те, що бачив на відео - виглядає дуже цікаво. Добре, що є можливість ось так просто ввечері покликати друзів і разом вирушити в рейд проти посиленого боса. А, ну да, я забув, ти ж фанат Міядзакі, в тебе немає друзів. Ти можеш тільки вторгатися в чужу гру і вбивати звичайних роботяг.

У висновок скажу, що для себе гештальт закрив. Це була давня особиста і не здобута ачівка, на яку ніколи не вистачало чи то часу і натхнення, чи то сміливості. Як на мене, дійсно гідна гра, однозначно варта усіх тих страждань і вбитих нервових клітин. Але чомусь здається, що ось ці механіки, a.k.a. постійні перекати, що дають безсмертя в моменті, вже трішки застаріли. Як мінімум морально. Ладно для мене це перша гра, і це вау, шок, емоції, повні штани радості, але ж люди, по суті, грають в одне й те саме вже багато років. Але якби мені сказали, що потрібно обрати лише одну гру, в яку можна грати на протязі усього життя, то я б задумався над вибором цього проєкту. А чому б і ні? Тут є все: графіка, масштаби світу, цікавий лор (хоча і складний, щоб розібратися самому), різноманітна геймплейна частина з класами і стилями під кожного, великий вибір зброї, обладунків, магій, талісманів і усіляких інших покращень для персонажу, кооп, можливість PvP, ну і, мабуть, саме основне, ось цей постійний азарт після анігіляції чергового боса. Одне, що не зрозумів, чому розробники не додали окремий режим, щоб можна було знову викликати на бій раніше вбитого боса або просто воскресити його в грі без дропу. Ось зараз, після закінчення сюжетної лінії, я хочу спробувати інший білд на Маленії, але треба починати з початку або нова гра плюс. Це ж наче на поверхні лежить.